неділю, 11 вересня 2016 р.
суботу, 30 липня 2016 р.
Прізвище Оліфера Голуба з темряви минулого вперше виринає у світлі
пожежі – палаючої пристані турецького Стамбула, штурмом взятої
козацькими чайками, якими командував майбутній гетьман. 1615 роком, коли
це сталося, датована перша письмова згадка про цього славного лицаря.
Скільки років йому було на той час – достеменно не відомо, проте не менш
шестидесяти. Та запал ще мав молодечий, розум ясний, а руку з шаблею –
міцну, за що пізніше й гетьманом стане, причому не один раз…
Вважається, що народився Оліфер Голуб у містечку Стеблеві (нині Корсунського району Черкащини). Точно відомо, що він жив тут, окрім того у Стеблеві мешкало багато його родичів і батько Остап, а сам Оліфер часто у підписах у документах до свого прізвища Голуб додавав ще й "Стеблівець".
Де навчався й чим займався до того, як потрапив на Січ – теж оповите таємничим мороком, але звідкись досконало знав латину і був чудовим оратором і дипломатом. Доказом того маємо писаний ним 1620 року лист перському шаху Аббасу Великому, лист латиною, переданий генеральному вікарію Ордену домініканців у Вірменії Паоло Чіттадіні… У тій дипломатичній переписці йшлося про спільну участь у боротьбі проти Османської імперії. Якщо тодішнім очільником України був гетьман Петро Сагайдачний, то її фактичним "міністром закордонних справ" – Оліфер Голуб…
Квітневого дня 1622 року в дворі Братської школи в Києві були незвично людно: більше, аніж самих братчиків, цього дня тут було священиків, а ще більше – чубатих козаків. Усі прощалися з великим воїном, до ніг якого не раз падали турецькі, татарські nf московські знамена – з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Це для його козаків столиці держав, перед якими тремтіла Європа, були не страшнішими, аніж дорожня пилюка для ніздрів козацького коня. Це його чубаті воїни змусили хана Джанібек-Герая втікати зі столиці Криму Бахчисараю, це вони взяли штурмом столицю Османської імперії – Стамбул, це вони гепали перначами у ворота оточеного Московського Кремля.
Перед гетьманом, якого називали Сагайдаком, однаково тремтіли султан в Стамбулі, хан в Бахчисараї і цар в Москві. Тепер же, після тяжкого поранення, отриманого в Хотинській битві, Сагайдачного не стало – тож і хилилися голови старшини і простого козацтва. Але поряд із журбою мали в серцях і відраду від того, що булава Сагайдачного перейшла до його бойового побратима Голуба-Стеблівця. Чи не вперше в історії козацтва помираючий гетьман фактично передав у спадок владу разом з булавою і своїм головне помістя в Конашівці. Водночас, просив перед смертю Оліфера Голуба і митрополита Іова Борецького опікуватися своєю осиротілою родиною.
Прощання з Петром Сагайдачним перейшло у звеличення нового гетьмана – майже як у французів: "Король помер! Нехай живе король!" Оліферу Голубу з цього приводу ректор Київської братської школи Касіян Сакович навіть вірші вітальні одразу подарував…
Неписаний заповіт Сагайдачного через місяць підтвердило Козацьке коло, скликане в Кагарлицьких полях, на березі річки Росави. Понад 20 тисяч козаків підтвердили: бути Олефіру гетьманом! Відтоді мав він ще одне псевдо – "Черняк", як обраний простими козаками – "черню".
Після того кола він повернувся в Київ на переговори з митрополитом Борецьким – планувати підготовку до засідання Сейму у Варшаві, на якому спланували вимагати від короля дотримання обіцянок, даних ним після Хотинської битви – козацьких привілеїв і послаблення, а то й скасування уніатського впливу. Ті таємні перемовини козацтва і православного духовенства намагається відслідковувати Варшава – князь Збаразький пише королеві "доповідну", у якій стривожено зазначає, що нового гетьмана готова явно або таємно підтримати "вся Київська земля і Біла Русь".
Паралельно з підготовкою до Сейму, Олефір Голуб зміцнює козацьке військо, розбудовує фортифікаційні споруди Запорозької Січі та козацького монастиря в Трахтемирові під Каневом – в цей час Трахтемирів знову стає притулком для старих та скалічених у боях козаків. Перед козаками знов тремтить Мала Азія – французький посол повідомляє своєму королеві, що хоч в Османській імперії саме лютує чума, та появи козаків тут бояться значно більше. Недаремно боялися: тридцять козацьких чайок вирушають в успішний бойовий похід до турецького узбережжя і повертаються зі здобиччю і славою…
1623 року, напередодні засідання Сейму, до Варшави вирушила "дипломатична місія" від козацтва, яка обіцяла королеві Сигізмунду і польському Сейму "серйозні неприємності", якщо не будуть враховані вимоги про реальні кроки до надання козацтву і православному духовенству максимальної автономії.
Зрештою, результатом засідання Сейму стало те, що… Голуб склав гетьманські повноваження. Чому так зробив – точно не відомо, проте швидше за все – через зраду і "договорняки" інших учасників переговорів, адже Варшава так і не зробила козакам жодних поступок.
Майже рік він був без булави, яку отримав від Сагайдачного, та вже в лютому 1624 року козаки знову побажали бачити гетьманом Голуба. Влітку того ж року гетьман домовляється з кримським ханом Шагін-Гераєм про підтримку останнього у його прагнення вийти з-під протекторату Османської імперії. Коли ж султан спрямовує проти бунтівного Криму свій флот, близько 80 козацьких чайок входять до Босфору і починають громити турецьке узбережжя. Палають міста Буюк-дере, Стенія, Єні-кіой, Фарос…
Три дні козацькі чайки стояли і під Стамбулом, тримаючи в страху султанську столицю. Навіть польський король Сигізмунд був безсилий якось вплинути на цей військовий союз між українськими козаками і кримськими татарами і жалівся на "козацьке свавілля" у листі великому канцлеру Литви Леву Сапезі.
Зрештою, польській шляхті інтригами вдалося зруйнувати співпрацю козаків і татар, а восени 1624-го в Україну для "втихомирення" козаків, які прагнули волі, вирушило велике польське військо на чолі зі Станіславом Конецпольським. 30 тисячам коронного війська протистояли 20-тисячні об’єднані загони Марка Жмайла, Оліфера Голуба і Михайла Дорошенка. Зрештою, бої завершилися так званими Куруківськими угодами, внаслідок яких зростала кількість козацького реєстроврого війська, проте козаки позбавлялися можливості самостійного вирішення питань військових походів. Гетьманом став Михайло Дорошенко…
А як же Оліфер Голуб? Він залишається популярним і шанованим полковником. Козакам вдається відновити військовий союз з Кримом і попри всі заборони Польщі провадити самостійну політику, 1628 року Голуб вирушає у свій останній похід на Крим. Чотирьохтисячний козацький загін прибуває морем до Кафи (сучасної Феодосії), де в оточенні турецького війська візира Кантемира перебував хан Шагін-Герай. У битві на річці Сангир козаки перемагають турків, проте в бою разом з гетьманом Михайлом Дорошенком гине і колишній гетьман, славний воїн Олефір Голуб. Їх з почестями поховали у Кафі – очевидно, на грецькому православному цвинтарі. Оліферу Голубу, який поліг в бою із шаблею в руці, на той час було більше 80 років…
У сучасному Стеблеві на Корсунщині найчастіше згадують про іншого уродженця цього села – славетного українського письменника Івана Нечуй-Левицького. Усі знають і Василя Авраменка – балетмейстера зі Стеблева, завдяки якому про український танець став відомим на весь світ. Авраменко емігрував з окупованої московськими більшовиками України до Канади і створив потужні школи українського танцю у США, Аргентині, Бразилії, Австралії. Вже в ХХІ столітті прославив рідний Стеблів кулеметник батальйону "Донбас" Віталій Коломієць, який поліг у бою проти новітніх окупантів під Іловайськом…
Постать і діяння славного гетьмана Оліфера Голуба, який жив і боровся за Україну майже пів тисячі років тому, ще належить ретельно вивчити. Над цим активно працюють науковці – зокрема, Юрій Мицик на Черкащині та Олександр Алфьоров у Києві. До речі, останній, окрім того, що далекий нащадок Оліфера Голуба, ще й займається координацією роботи прес-служби полку "Азов", а отже продовжує святу справу свого пращура – боротьбу за Україну.
По всьому світу пошуковці збирають матеріали про гетьмана Голуба, якого називали ще й Стеблівцем, Черняком і навіть на латинський манер – "Оліваріус де Марконес", хоча так само загадка й до сьогодні – що те "Марконес" означало – на думку Олександра Алфьорова, котрийсь із маєтків, яких у Оліфера Голуба-Стеблівця було декілька.
Влітку 2015 року на грецькому Афоні, у лісі на священній горі дослідник Сергій Шумило знайшов закинутий козацький скит "Чорний вир", заснований 1747 року одним з нащадків гетьмана Голуба – козацьким бунчуковим товаришем Григорієм Голубенком. На той час Афон підтримував тісні контакти зокрема і з козацьким монастирем у Трахтемирові під Каневом – тим самим, діяльність якого відновив і підтримував Оліфер Голуб.
Вважається, що народився Оліфер Голуб у містечку Стеблеві (нині Корсунського району Черкащини). Точно відомо, що він жив тут, окрім того у Стеблеві мешкало багато його родичів і батько Остап, а сам Оліфер часто у підписах у документах до свого прізвища Голуб додавав ще й "Стеблівець".
Де навчався й чим займався до того, як потрапив на Січ – теж оповите таємничим мороком, але звідкись досконало знав латину і був чудовим оратором і дипломатом. Доказом того маємо писаний ним 1620 року лист перському шаху Аббасу Великому, лист латиною, переданий генеральному вікарію Ордену домініканців у Вірменії Паоло Чіттадіні… У тій дипломатичній переписці йшлося про спільну участь у боротьбі проти Османської імперії. Якщо тодішнім очільником України був гетьман Петро Сагайдачний, то її фактичним "міністром закордонних справ" – Оліфер Голуб…
Квітневого дня 1622 року в дворі Братської школи в Києві були незвично людно: більше, аніж самих братчиків, цього дня тут було священиків, а ще більше – чубатих козаків. Усі прощалися з великим воїном, до ніг якого не раз падали турецькі, татарські nf московські знамена – з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Це для його козаків столиці держав, перед якими тремтіла Європа, були не страшнішими, аніж дорожня пилюка для ніздрів козацького коня. Це його чубаті воїни змусили хана Джанібек-Герая втікати зі столиці Криму Бахчисараю, це вони взяли штурмом столицю Османської імперії – Стамбул, це вони гепали перначами у ворота оточеного Московського Кремля.
Перед гетьманом, якого називали Сагайдаком, однаково тремтіли султан в Стамбулі, хан в Бахчисараї і цар в Москві. Тепер же, після тяжкого поранення, отриманого в Хотинській битві, Сагайдачного не стало – тож і хилилися голови старшини і простого козацтва. Але поряд із журбою мали в серцях і відраду від того, що булава Сагайдачного перейшла до його бойового побратима Голуба-Стеблівця. Чи не вперше в історії козацтва помираючий гетьман фактично передав у спадок владу разом з булавою і своїм головне помістя в Конашівці. Водночас, просив перед смертю Оліфера Голуба і митрополита Іова Борецького опікуватися своєю осиротілою родиною.
Прощання з Петром Сагайдачним перейшло у звеличення нового гетьмана – майже як у французів: "Король помер! Нехай живе король!" Оліферу Голубу з цього приводу ректор Київської братської школи Касіян Сакович навіть вірші вітальні одразу подарував…
Неписаний заповіт Сагайдачного через місяць підтвердило Козацьке коло, скликане в Кагарлицьких полях, на березі річки Росави. Понад 20 тисяч козаків підтвердили: бути Олефіру гетьманом! Відтоді мав він ще одне псевдо – "Черняк", як обраний простими козаками – "черню".
Після того кола він повернувся в Київ на переговори з митрополитом Борецьким – планувати підготовку до засідання Сейму у Варшаві, на якому спланували вимагати від короля дотримання обіцянок, даних ним після Хотинської битви – козацьких привілеїв і послаблення, а то й скасування уніатського впливу. Ті таємні перемовини козацтва і православного духовенства намагається відслідковувати Варшава – князь Збаразький пише королеві "доповідну", у якій стривожено зазначає, що нового гетьмана готова явно або таємно підтримати "вся Київська земля і Біла Русь".
Паралельно з підготовкою до Сейму, Олефір Голуб зміцнює козацьке військо, розбудовує фортифікаційні споруди Запорозької Січі та козацького монастиря в Трахтемирові під Каневом – в цей час Трахтемирів знову стає притулком для старих та скалічених у боях козаків. Перед козаками знов тремтить Мала Азія – французький посол повідомляє своєму королеві, що хоч в Османській імперії саме лютує чума, та появи козаків тут бояться значно більше. Недаремно боялися: тридцять козацьких чайок вирушають в успішний бойовий похід до турецького узбережжя і повертаються зі здобиччю і славою…
1623 року, напередодні засідання Сейму, до Варшави вирушила "дипломатична місія" від козацтва, яка обіцяла королеві Сигізмунду і польському Сейму "серйозні неприємності", якщо не будуть враховані вимоги про реальні кроки до надання козацтву і православному духовенству максимальної автономії.
Зрештою, результатом засідання Сейму стало те, що… Голуб склав гетьманські повноваження. Чому так зробив – точно не відомо, проте швидше за все – через зраду і "договорняки" інших учасників переговорів, адже Варшава так і не зробила козакам жодних поступок.
Майже рік він був без булави, яку отримав від Сагайдачного, та вже в лютому 1624 року козаки знову побажали бачити гетьманом Голуба. Влітку того ж року гетьман домовляється з кримським ханом Шагін-Гераєм про підтримку останнього у його прагнення вийти з-під протекторату Османської імперії. Коли ж султан спрямовує проти бунтівного Криму свій флот, близько 80 козацьких чайок входять до Босфору і починають громити турецьке узбережжя. Палають міста Буюк-дере, Стенія, Єні-кіой, Фарос…
Три дні козацькі чайки стояли і під Стамбулом, тримаючи в страху султанську столицю. Навіть польський король Сигізмунд був безсилий якось вплинути на цей військовий союз між українськими козаками і кримськими татарами і жалівся на "козацьке свавілля" у листі великому канцлеру Литви Леву Сапезі.
Зрештою, польській шляхті інтригами вдалося зруйнувати співпрацю козаків і татар, а восени 1624-го в Україну для "втихомирення" козаків, які прагнули волі, вирушило велике польське військо на чолі зі Станіславом Конецпольським. 30 тисячам коронного війська протистояли 20-тисячні об’єднані загони Марка Жмайла, Оліфера Голуба і Михайла Дорошенка. Зрештою, бої завершилися так званими Куруківськими угодами, внаслідок яких зростала кількість козацького реєстроврого війська, проте козаки позбавлялися можливості самостійного вирішення питань військових походів. Гетьманом став Михайло Дорошенко…
А як же Оліфер Голуб? Він залишається популярним і шанованим полковником. Козакам вдається відновити військовий союз з Кримом і попри всі заборони Польщі провадити самостійну політику, 1628 року Голуб вирушає у свій останній похід на Крим. Чотирьохтисячний козацький загін прибуває морем до Кафи (сучасної Феодосії), де в оточенні турецького війська візира Кантемира перебував хан Шагін-Герай. У битві на річці Сангир козаки перемагають турків, проте в бою разом з гетьманом Михайлом Дорошенком гине і колишній гетьман, славний воїн Олефір Голуб. Їх з почестями поховали у Кафі – очевидно, на грецькому православному цвинтарі. Оліферу Голубу, який поліг в бою із шаблею в руці, на той час було більше 80 років…
У сучасному Стеблеві на Корсунщині найчастіше згадують про іншого уродженця цього села – славетного українського письменника Івана Нечуй-Левицького. Усі знають і Василя Авраменка – балетмейстера зі Стеблева, завдяки якому про український танець став відомим на весь світ. Авраменко емігрував з окупованої московськими більшовиками України до Канади і створив потужні школи українського танцю у США, Аргентині, Бразилії, Австралії. Вже в ХХІ столітті прославив рідний Стеблів кулеметник батальйону "Донбас" Віталій Коломієць, який поліг у бою проти новітніх окупантів під Іловайськом…
Постать і діяння славного гетьмана Оліфера Голуба, який жив і боровся за Україну майже пів тисячі років тому, ще належить ретельно вивчити. Над цим активно працюють науковці – зокрема, Юрій Мицик на Черкащині та Олександр Алфьоров у Києві. До речі, останній, окрім того, що далекий нащадок Оліфера Голуба, ще й займається координацією роботи прес-служби полку "Азов", а отже продовжує святу справу свого пращура – боротьбу за Україну.
По всьому світу пошуковці збирають матеріали про гетьмана Голуба, якого називали ще й Стеблівцем, Черняком і навіть на латинський манер – "Оліваріус де Марконес", хоча так само загадка й до сьогодні – що те "Марконес" означало – на думку Олександра Алфьорова, котрийсь із маєтків, яких у Оліфера Голуба-Стеблівця було декілька.
Влітку 2015 року на грецькому Афоні, у лісі на священній горі дослідник Сергій Шумило знайшов закинутий козацький скит "Чорний вир", заснований 1747 року одним з нащадків гетьмана Голуба – козацьким бунчуковим товаришем Григорієм Голубенком. На той час Афон підтримував тісні контакти зокрема і з козацьким монастирем у Трахтемирові під Каневом – тим самим, діяльність якого відновив і підтримував Оліфер Голуб.
вівторок, 10 травня 2016 р.
Графський палац у Коропці: історія та сучасність
Палац графа Бадені.
Найвідомішою пам'яткою
селища Коропець є палац Станіслава Бадені, котрий звів його, перебудувавши
давніший палац Мисловських. Проект палацу розробляли віденські архітектори,
масштабні роботи по розбудові резиденції тривали з 1893 по 1906 рік.
Палац збудований у класично-синкретичному стилі з розкішними бароковими ліпними геральдичними атрибутами. Особливо в палаці вражає мистецьке використання кольорової деревини для паркету та панелей на стінах. Палац двоповерховий, прикрашений різноманітними барельєфами та елементами декору. Вирізняється оригінальністю високий купол над бальним залом.
До цього часу дожили деякі елементи внутрішнього оздоблення палацу, та колишня овальна бальна зала, прикрашена панелями темного дубу, вже не має портретів польських королів, що вкривали верхню частину стін в три ряди. Це були копії, виконані Марселем Машковським з відомих робіт Яна Матейки. Не дарма бальна зала називалася також "королівською". Поруч з королівською залою розміщалися їдальня, бібліотека та каплиця, яка мала вихід назовні. З іншого боку тягнулися житлові приміщення. Більш скромний другий поверх складався виключно з житлових приміщень.
Оскільки палац було завершено вже на початку ХХ століття, незадовго до Першої світової війни, більшість мистецьких колекцій родині Бадені залишалася в їхніх маєтках в Радехові та Буську, тож у Коропці було зовсім небагато цінних старовинних меблів та картин. Лише в бальній залі стояв різьблений стіл у стилі Людовіка XVI з великою мармуровою столешницею, а в інших кімнатах також лише окремі речі, що не входили в якісь комплекти. В 1914-1920 роках палац було сильно пошкоджено. Саме тоді з усіх стін було видерто портрети, знято вікна і двері. Родина Бадені в міжвоєнний період встигла відновити палац майже у його первісному стані. Єдине, чого відтворити не вдалося, так це портретів королів.
Старий сивий парк в Коропці
Палац стояв у ландшафтному парку який існував ще з початку ХІХ ст., але був значно розширений за Станіслава Бадені і займав площу понад 200 га. Автором паркової реконструкції був відомий ландшафтний архітектор, творець Стрийського парку у Львові А.Рьорінг. Характерною рисою парку були великі галявини з окремими групами дерев. Через парк протікали дві річки, Коропчик і Млинівка. Їхні береги сполучали пофарбовані на біло містки. Був також став, а над ним - оранжерея та теплиці. В парку росли каштани, клени, срібні тополі, дуби, липи, ясени, плакучі верби, два великих тюльпанових дерева. До 1939 р. за парком старанно доглядав штат з 30 садівників. Біля парку починався горіховий гай.
Антоній Мисловський - батько Альфреда Мисловського Тереза, графиня Рейовна , дідича Коропця
Коропецький палацово-парковий комплекс.
Історична довідка.
Будівництво палацу та закладення парку пов’язане із родом Бадені. Представники цього роду у 1659 році переселились на постійне проживання до Львова із Волощини. Ян Бадені, володар Краківського біскупства, у XVIII ст. стає засновником генеалогічної вітки коропецьких Бадені. У 1893 році граф Станіслав Бадені, краківський маршалок, купує від Альфреда Мисловського маєтності Коропця. Станіслав Бадені був рідним братом Казимира Бадені – «залізного» губернатора Галичини у 1888-1895 рр. Придбавши землі Коропця, граф розпочинає поблизу старого палацу (1864 р.) нову будову. У 1906 році будівництво нового палацу повністю завершилось.
На той час в архітектурі Галичини панувала доба історизму, тобто будинки споруджували, використовуючи традиційні елементи певних історичних стилів. Інколи добу історизму ще називають еклектикою. Палац у Коропці побудували у стилі «Віденського Ренесансу». На початку ХІХ ст. навколо старого палацу уже існував парк у пейзажному стилі, який сформували на основі діброви. Станіслав Бадені ймовірно проводив реконструктивні роботи у парку, доповнивши садові композиції новими рослинами. Для перебудови свого парку Станіслав Бадені запросив уже відомого на той час галицького садівника Арнольда Рерінга – засновника Стрийського парку у м.Львові. У парку сформували великі поляни із групами декоративних дерев та кущів.Перед палацом влаштували звичайний газон. За палацом у саді влаштували газон, на якому висадили троянди. Через парк протікають дві річки: Коропець та Млинівка. Протилежні береги цих річок поєднувалися за допомогою білих містків.
Коло ставка розміщувались оранжерея та теплиця.
У 1912 році син Станіслава Стефан Бадені успадкував маєтності Коропця і володів ними аж до 1939 року. Відомо, що до цього часу парк старанно доглядався. Тут працювало близько 30 працівників. В структурі парку існував фруктовий сад, де серед звичайних фруктових дерев росли абрикоси, волоські горіхи. В архіві Стефана Бадені збереглись фотографії 30-х років із видами на парк та палац, а це дає змогу частково відтворити садово-паркові композиції.Відомо, що у 1914-1920 роках палац перебував у руїні, а в міжвоєнний час його повністю відновили. Будівля має п’ять портиків із коринфськими ордерами і три ризаліти із тосканськими ордерами. Парадний фасад має три портики, а садовий – головний (великий) ризаліт і два портики. Два бічні фасади прикрашались півкруглими ризалітами. Бічні фасади теж багато оздоблені, а саме фресками з рослинними орнаментами, масками левів. Дахи доповнюють архітектуру фасадів. Центральний купол високий, чотирисхилий, із зрізами на кутах. Бічні куполи дещо менші, чотирисхилі без зрізів. Міжризалітова частина та вся садова частина покрита чотирисхилим дахом. З тераси, яка охоплює три ризаліти, через кам’яні сходи можна вийти до парку.
У 1944-1955 роках Коропець був районним центром. Державні, партійні та інші районні органи управління розміщувались у палаці. Згодом, 1959 році в Коропці відкривають школу-інтернат і приміщення палацу віддають для потреб школи. Надалі школа-інтернат розбудовувалась і всі навчальні корпуси та господарські будівлі споруджували на території парку. Переважна більшість їх розмістилась в партерній частині, перед парадним фасадом палацу.
Враховуючи велику цінність палацово-паркового комплексу, виконавчий комітет Тернопільської обласної ради надає Коропецькому парку статус пам’ятки садово-паркового мистецтва ХІХ ст. місцевого значення (№ 870від 20.12.1968 р.). Рішенням виконавчого комітету Тернопільської обласної ради від 24.12.1972 р. за № 228 затверджуються деякі зміни щодо пам’ятки, а Рішенням Тернопільської обласної ради від 27.04.2001 р. за № 238 парку надано статус об’єкта природно-заповідного фонду України. У 1998 р. на вході у парк встановлено пам’ятну стеллу, яка нагадує про Магдебурзьке право, яким володів Коропець з 1453 року.
граф Стефан Бадені - останній володар маєтку в Коропці та навколишніх сіл та його син Ян Бадені.
Сьогодення палацу та його реконструкційне відновлення.
Підписатися на:
Дописи (Atom)