Понад швидкоплинним Дністром.
Бої за Коропець.
На дворі стояв спекотний суботній день, було празникове Петра та Павла, сонце по воли пускалосі на Захід і от-от мало сховатисі дес там на скренті під Вістров, було че´рвоно,
а завтра – неділя…13 липня 1919 року.
В повітрі пахло напругою протистояння, заправленою порохом стрілів, гореним від згарищ боїв і чітким розмежуванням через річку що протікає в містечку Коропець.
По один бік були поляки, що відступали, по інший усуси УГА, що йшли переможним темпом офензиви. Тут вони зійшлися…
  Дула канонів були направлені одні проти одних на вигідних позиціях Пару і Пастівника, вони ніби вдивлялись один в одного і чекали коли заговорять за командою старшин..
Шанці оперізували стратегічні висоти і кожен думав, що він в перевазі. І ті, що зайняли оборону, і ті, що от-от підуть у наступ. Хтос дрімав на розігрітім сонцем ящику від канонних снарядів, хтос їв смачне перенесене празнечне Пьйонтром, хтос затєгавсі свіжо скрученов файков, але  кожен з тих вояків очікував що буде зовтра.
Але зовтра свята неділенька і має бути служба в церквах і мша в костьолі. А може вОйна. Та нє в неділю, певне нє…

Тактика: зручним рубежем оборони слугувала річка Коропець (Коропчик), нижня течія якої значно поступалась шириною Серету та Стрипі, відзначалась високими та стрімкми берегами.
Польський генерал Францишек Александрович спершу розраховував скористатись цією нагодою, зосередивши відступаючі підрозділи 4 дивізії піхоти на лінії Монастириська-Велеснів-Коропець.
Завдання захищати їх правий фланг з’єднання покладались на викликані із Станіславова два батальйони 37 полку піхоти, які повинні були зайняти оборонні позиції у містечку КОРОПЕЦЬ.
В цей час на лівому крилі фронту очікувалось прибуття до Підгайців групи полковника Бербецького, що і було сигналом до активних дій поляків.
Однак генералу Александровському прийшла звістка, що легіонерів було підпорядковано генералу Єнджеєвському та скеровано до Озерної. Отож лівий фланг поляків понад річкою Коропець виявився відкритим для можливого їх обходу.
Отож, деморалізовані й фізичновиснажені після поразки над Стрипою, польські  частини 4 дивізії відмовились від оборони цих рубежів і за наказом Александровича 12 червня відступили за річку Золота Липа.
Спричинена переформатуванням ІІІ корпусу затримка теоретично дозволяла ворогу оговтатись після поразки (поляків) в ході офензиви під Бучачем (Битва над Стрипою 10-11 червня 1919 року), дозволяла підтягнути резерви та підготуватись для подальшого контрнаступу.

Передумови:
Реорганізація ІІІ корпусу УГА  тривала (генерал Генбачєв нічим не запам’ятався галичаним), тому 12.06.1919 за наказом №3092 генерал Володимир Генбачів повинен передати командування ІІІ копрусом буковинцю, полковнику Антону КРАВСУ, командиру 8 бригади й очолити новостворюваний корпус УГА.,
Наказ №3078 фахівця з питань мобілізації отамана Карла Долєжаля було переведено на посаду шефа штабу команди запілля, на його місце призначено полк. Миколу Куракіна.
Штаб ІІІ корпусу очолив сотник Карл Шльосер, пізніше Ріхард Яхверт.
8 бригада (складна в управлінні) що складалась з 8 куренів та 8 батарей за пропозицією Кравса була розділена на два окремі підрозділи.
12.06.1919 наказом №3095 група сотника Карла Гофмана перетворено на 8 бригаду, а групу сотника Гуго Противенського на 11 бригаду, командування якої прийняв Карл Шльосер. Тилові служби було розприділено порівно між з’єднаннями. З групи сотника Івана Молєщія сформовано 14 бригаду.
Остаточне реорганізування ІІІ корпусу було завершено 20:00 13 червня 1919 року після взяття Коропця.

Таким чином пауза на цьому відтинку фронту тривала упродовж одного дня – саме 12 червня бойові дії обмежились активною розвідкою ворожих позицій: сотня куреня поручника Григорія Голинського (зі складу переформатованої в 11 бригаду групи сотника Противенського)  вирушила до Монастириська.
Водночас до Коропця просувалась сотня куреня сотника Осипа Станіміра.
Протягом 12 червня обидва підрозділи наштовхнулись на опір поляків і не змогли оволодіти вказаними містами.
Невдача передових загонів спонукала до припущення, що супротивник захищатиме саме позиції на західному березі Коропчика  та очікуватиме підходу своїх підкріплень.
Тому полковник Антон Кравс віддає наказ готуватись до прориву, призначивши початок операції на ранок 13 червня: головний удар на Монастириську повинна завдати 11 бригада, а 8 бригада мала б забезпечувати операцію з півдня, впершись спиною в Дністер, націлюючись уздовж нього на містечоко КОРОПЕЦЬ з подальшим проривом до вузлової колійової станції в Нижневі. Сприяло цьому також те, що в ночі на 13 червня за Дністром на Тлумаччині (на правому березі) спалахнуло антипольське повстання селян (придушене відтак ІІ полком 34 батальйону із Станіславова), спричинене звістками про перемоги УГА в ході офензиви, відступаючими польськими вояками та юрбами цивільних втікачів… і і це тоді, коли галичани готувалися форсувати річку Коропець, а поляки залишити цей рубіж без бою.


                       

Оборона поляками Коропця: за планом генерала Францішика Александровича позиції в околицях містечка КОРОПЕЦЬ повинні бути укріпленими викликаними із Станіславова двома батальйонами 37 полку польської піхоти шефа штабу майорра Юліуша Драпелля.
Це було стратегічне бачення поляків для утримання зручних рубежів на правому горбистому березі. Однак таки невдале повстання на Тлумаччині все ж таки допомогло, оскільки ІІ батальйон вирішив на придушення повстання, оборону довелось тримати силами І батальйону.

Передувальний розклад: напрередодні керівники наступу, сотники 8 бригади, оглянувши польські позиції, вирішили, що стрільці УГА в передрануковій темряві швидко збіжать з високого лівого берега Пастівника, Вагнірівки  в долину  і швидко заволодіють мостом, з іншого боку з Горбів минуючи панські маєтки граб’я Бадені їм на поміч мали зайти обхідні резерви за підтримки канонірів.

Здобуття Коропця: Стрільці новосформованої 8 бригади 13 червня на світанку почали наступ на головній лінії оборони, яка проходила пагорбами правого берега Коропчика , а в самому містечку основним форпостом (опорним пунктом) слугувала корчма, з якої під прицільним вогнем тримали основну можливу переправу – міст через Коропчик.
Атакувати ворога довелось куреневі сотника Осипа Станіміра за підтримки батареї сотника Омельяна Царевича.
З першими проміннями сонця батарея почала сильний обстріл ворожих польських позиції на пагорбах протилежного берега на Парі, Підтемному, на Лисій, в Гнилій аби змусити під шквальним вогнем ховатись ворожі сили головної лінії оборони в шанцях, а також щоб ті не змогли дати помочи оборонцям корчми, що утримували міст, як основну переправу.

Гармаші блискуче виконали своє завдання, зате піхотинці опинившись над розбурханою дощами річкою Коропчик, не наважились форсувати її вбрід, а обстріл з корчми не дозволяв перетнути міст. Скрутне становище врятував високий на зріст четар Донгилевич (за іншою версією – четар Кузьмич), який зумів докинути зв’язані в купу ручні гранати до вікон корчми. Ворожі кулемети замовкли, а стрільці не гаючи часу, швидко дістались через міст на правий берег. Знищені вогнем гармат окопи головної лінії оборони вдалось зайняти практично без опору. Оглядаючи згодом поле бою, сотник Станімир побачив наглядно наслідки обстрілу під командою сотника Царевича – ворожі окопи були цілком розбиті й завалені трупами і раненими, а рештки залоги втекли на Нижнів…

Так, близько 9 години 13 червня 1919 року містечко Коропець буде здобуте стрільцями УГА, стане українським, над ним переможно затріпотить національний стяг.
Далі буде тимчасовий відступ поляків, бої на Золотій Липі та за вузловий Нижнів, які матимуть відображення дій УГА на Коропеччині, далі будуть хиткі баталії з перемінним успіхом на наших рубежах, які почались в «трикутнику смерті», вибухнули Чортківською офензивою і закінчились таки відступом за Збруч у липні 1919 року, коли так бракувало набоїв!!!!
Здвиг Галичан у червні  - липні 1919 року вартує на повагу доблесті і честі стрільців УГА.
Вічна слава та вічна пам’ять героям.

 

Понад швидкоплинним Дністром.
Бої за Нижнів.

Загальний задум: куди спрямувати вістря офензиви?
Проблема генерала Грекова: «За усіма даними очевидною метою подальшої операції повинен був стати рух на захоплення Львова, в районі котрого, ймовірно були зосередженні головні польські сили» (звільнення столиці Галичини посилювало б позиції у Парижі).
Ворог очікував удару на Львів, робив усе можливе для зміцнення позицій.

Внутрішньо політичні умови: брак набої, амуніції для наступу, утримання = потреби фронту.
Необхідність потужного джерела регулярного постачання зброї та військового спорядження.
Зовнішньо політичні умови: УНР – слабка, польсько-румунський союз, виключав Бухарест,
Угорщина орієнтувалась на Антанту.
09.05.19 ратифіковано договір з Чехо-Словаччиною дозволяв розраховувати на регулярне надходження в обмін на «галицьку нафту» (родовища нафтових полів Борислава та переробні заводи Дрогобича).
Нафта (Дрошобич) та сіль (Калуш – соляні копальні) Галичини вимінювались за Збручем на зброю та спорядження, вивозились колією через Нижнів-Коростятин-Монастириська, аж до Гусятина чи Волочиська.

Ціль: форсування Дністра давало доступ до району Дрогобич-Стрий, відновлювало сполучення з ЧСР через станцію Лавочне на Самбірщині у Бескидах. Оволодіння тереном, нарощування сил і подальший наступ на Львів з боку Городка.
1. Форсувати Дністер, заволодіти районом Стрий-Дрогобич з одночасною розбудовою збройних сил УГА, нарощуючи чисельність.
2. Налагодження матеріального забезпечення війська, завершення формування бригад та корпусів.
3. Атака на Львів з Пд-Зх напрямку, найменш сподіваного для поляків.
У разі здобуття столиці, завершувати визволення Галичини, в іншому випадку невдачі – оборона теренів між Дністром-Карпатами. 

Альтернатива: план полк. Віктора Курмановича, начальника оперативного відділу НКГА отамана Фердинанда Льонера (взагрозі появи на галицькому фронті армії Галлєра) – зосередження армії між Дністром та Карпатами та оборона цієї території. Відступ на правий берег Дністра, скорочення лінії фронту, зайняття зручних позицій за серйозною перешкодою річкової долини та характеру її потоку.

Концепція першого етапу:
Форсування розбурханого повінню Дністра під час наступу на супротивника, який переважає кількісно, не маючи понтонів та інших спецзасобів – надзвичайно складне завдання. Могутній, каламутний потік безжально поглинав імпровізовані конструкції, забирав життя тих, хто марно намагався влаштувати переправу.

ГЕОГРАФІЯ (для наступаючих з лівого берега):
З точки зору військових, наступальних вимог – панування власного берега над ворожим, наявність зручних та прихованих від супротивника підходів до води, місць для форсування з лівого берега на правий виявлялось вкрай не багато: Розвадів, Голешів, Журавно, які знаходилися глибоко в тилу фронту генерала Івашкевича.
На ділянці Самбір-Журавно ширина Дністра 30-70 м., лівий берег загалом вищий від правого, однак глибина ріки, починаючи від с. Колодруби, набуває середнього значення глибини для відтинку Самбір-Заліщики 1,3-1,5 м., перевищуючи допустимі броди для піхоти (1м.), кавалерії (1,25 м.), артилерії (0,6 м.).
Крім того, на ділянці Гординя-Розвадів оборону полегшувало Велике Болото – заболочена смуга на низькому правому березі Дністра, довжиною 70 км., максимальною шириною 8 км., була непрохідною навіть в суху погоду, а в час дощів – повені перетворювали її на суцільне озеро, навіть перекриваючи дороги Львів-Самбір, Львів-Стрий.
На схід від містечка Журавно правий берег загалом вищий від лівого, а ширина ріки поступово зростає до 250 м.
Починаючи від Нижнева, Дністер звивистим руслом проривається між Подільською та  Покутською височинами, через що стрімкі береги утворюють каньйон висотою 150 м., а крутизна його схилів різко обмежує кількість місць, придатних для переправи артилерії та обозів. Сильні зливи можуть викликати нетривалий, до трьох днів підйом води висотою до 1,5-2,0 м. В червні – на початку липня на Дністрі упродовж трьох тижнів триває повінь, спричинена таненням карпатського снігу на високогір’ях. У глибокому та визькому каньоні вода піднімається на 4-7 метрів і її бурхливого натиску не витримав би жодний дерев’яний міст. Будівництво таких мостів ускладнювали скелясте дно та рвучка течія.

ТАКТИКА, (для оборонців на правому березі):
зважаючи на характер ріки, слід було зосередити зусилля для оборони лише певних, найбільш придатних для форсування пунктів – в розлогих проміжках між ними достатньо було обмежитись патрулювання чи виставлення сторожових постів, що дозволяло ощадити сили і формувати вигідні позиції.

КОЛІЯ:
Стратегічна залізниця Самбір-Коломия (одноколійна лінія) сукупність магістралей Австро-Угорщини. В 1866 році збудовано ділянку Єзупіль-Станіслав-Снятин, як частину залізниці Львів-Ясси. У 1872 році вона сполучила Хирів із Самбором і Стриєм, а в 1875 Стрий-Станіслав, в 1884 році продовжено до Нижнева та включено до Трансверсальної залізниці Габсбургів. Після початку наступу польських окупантів по всьому фронту 28 червня 1919 року біля Нижнева розгорнулись жорстокі бої. Командантом військового округу «Нижнів» був Володимир Бемко. Організацією охорони стратегічних мостів через Дністер після утворення ЗУНР керував народний вчитель, поручник армії Австро-Угорщини Андрій Яремчук, командиром охоронного підрозділу був уродженець Монастириська Євген Рибак.

СИТУАЦІЯ: саме Нижнів став найближчим пунктом, де УГА могла дістатись неокупованого правого берега румунами. Саме через це містечко проходив операційний напрямок, який в середині липня 1919 року обрав нач. Військової канцелярії полк. Карл Долєжаль: «оперативна мета – осягнення і втримання під контролем теренів між Стриєм-Лавочним, щоби отримати надійне сполучення з закордоном, а дорога туди може вести через Скалу-Чортків-Бучач-Коростятин-НИЖНІВ-Станіслав-Калуш-Долину».
Поблизу Нижнева проходила межа території, окупованої Румунією, розташовані там не чисельні підрозділи не становили загрози, крім того тривали переговори щодо повернення Покуття галичанам.

Обидва мости через Дністер у Нижневі були знищені: шосейний не встигли відбудувати після І Світової війни, а залізничний висадили в повітря галичани під час травневого відступу. Повінь, яка тривала, не давала змоги спорудити дерев’яний міст, або бодай дерев’яну переправу, вичікувати спаду води не дозволяв час.
Отож, сміливий задум вимагав діяти негайно. І щойно вдалося визначити загальні обриси стратегічного плану Чортківської офензиви, в 11:35,  13 червня 1919 року генерал Греков підписав наказ ч. оп. 3125: «Я щиро дякую військам за варті хвали операції під Бучачем (Битва над Стрипою, 10-11червня) і Теребовлею (10-12 червня). Зараз ми вже маємо змогу почати рішучі операції для відвоювання нашої землі… З Богом, уперед!»

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗМІНИ:
Після перемоги над Стрипою ІІ корпус вирушив на Теребовлю, внаслідок задуманого підполковником Альфредом Шаманеком маневру головні сили УГА зосередились на Пн. напрямку, а ІІІ корпус УГА залишився наодинці з 4 дивізією піхоти генерала  Францішека  У Александровича, що відступала на Захід, стримуючи натиск. Крім того ІІІ корпус був знекровлений втратами травневих боїв і тим, що його 2 бригада була перекинута на допомогу полковникам Мирону Тарнавському та Осипу Микитці, що наступали ІІ корпусом на Теребовлю.
Рятувало те, що корпус стрімко поповнювався добровольцями та вояками, що втікли під час нещодавнього відступу (переховувались у селах – дезертири), щойно мобілізованим, або ж тими, що відстали у наступі.
Зате на лівому фланзі (корпус генерала Володимира Генбачева) за Дністром збиралась загроза 4 польської східної дивізії стрільців генерала Люціана Желіґовського, що формально входила до армії Галлєра (з’єднання формувалось у Франції, як добровольча армія), налічувало 4 тис. вояків, які рушили 10 червня з Чернівців правим берегом до Станіславова.
Крім того в Станіславові перед тим базувалась 3 дивізія піхоти легіонів.

ВИСНОВОК (*наказ): просуватись ІІІ корпусові якомога далі на Зх. уздовж Дністра, забезпечуючи оборону лівого берега патрулюванням, а з підходом до Нижнева заволодіти переправою або ж не пустити туди ворога.
12 червня генерала Ганбачева змінив Антон Кравс.
В ночі на 13 червня відбулось сплановане повстання селян у Тлумачі – місцевий виступ селян у повіті «групи Нижнів» (сотник Антін Галька, комендант жандармерії Іван Наконечний та вчитель Волошин), придушене ударом викликаного із Станіславова ІІ батальйоном 37 полку піхоти та передовими підрозділами 4 дивізії стрільців. Поляки спалили в помсту села Грушка, Локітка та Слобідка.

*** в цей час – визволення Монастириськ та Підгайців.
Атака на Коропець 13 липня, а також зайняття без бою куренем поручника Данила Бізанца Новосілки Коропецької слугувли прикриттям зліва головного удару ІІІ корпусу.
Полковник Кравс вирішив розгромити ворожі частини, що скупчились біля Монастириська, силами сотника Противенського, додатково зміцнивши їх куренем поручника Антона Тарнавського 8 бригади.
Вранці 13 червня стрільці поручника Михайла Хронов’ята, які мали наступати на Пн. обабіч шляху Бучач-Монастириська, відволікаючи увагу й резерви супротивника, прикриваючи праве крило ударної групи поручника Григорія Голинського на Пд, яка мала опанувати дорогу і залізницю Монастириська-Нижнів, щоб позбавити ворога відступити на правий берег Дністра.
Однак, 4 дивізія польської піхоти відступила і лише порівняно невеликий ар’єргард обстріляв на відкритій місцевості поблизу Григорова уссів. Швидкий наступ з пагорба поміж хатами змусів поляків відступити і 8:30 увійти в Монастириська, перш ніж основна ударна група виконала своє завдання.
Підгайці не обороняв ніхто (після передідпорядкування групи полк. Бербецького генералу Владиславу Єнджеєвському). 13 червня до міста вступив пробоєвий курінь ІІ корпусу поручника Вінтоняка, відправлений для охорони лівого крила полк. Тернавським, який пішов на поміч І куреневі з-під Бучача і призначив цей підрозділ для зв’язку з ІІІ корпусом. Далі цей курінь пішов на Пн-Зх до Бережан.

ВИСНОВОК:
Визволення Підгайців, Монастириска та Коропця означало повну ліквідацію оборонного рубежа супротивника на р. Коропець (Коропчик). Це був блискавичний успіх ІІІ корпусу УГА, який не дозволив розгорнутись на лівому березі Дністра 3 дивізії піхоти легіонів та 4 дивізії стрільців. Генерал Александрович віддав наказ відступити за Золоту Липу на нові, кращі позиції лінії оборони, яка спиралась на значно більшу водну перешкоду та розбудовану в час І Світової війни мережу польових фортифікацій вздовж західного берега Золотої липи, що зміцнювала її.

На лінії ЗОЛОТА ЛИПА-НИЖНІВ.
Поблизу Дністра лінія польської оборони переходила з правого берега на лівий берег золотої Липи, використовуючи укріплення мостового причілка Нижнів.
Ця збудована в серпні 1914 року позиція 15-ти кілометровим півколом охоплювала простір між обома ріками, прикриваючи підступи до шосейного та колійового мостів на шляху Станіслав-Бучач. На панівних висотах були споруджені з’єднані ходами сполучені ротні пункти опору, підступи до яких захищали перешкоди з колючого дроту. Другу лінію оборони утворили позиції резервних підрозділів та артилериських батарей. Ці укріплення на Нижнівському плацдармі, вдосконалені бетонним конструкціями, могли завдати відчутного флангового удару ворогові, який наважився б наступати через нижню течію Золотої Липи на Зх.
Сюди негайно були скеровані підпорядковані генералу Вацлаву Івашкевичу чотири дивізії піхоти 3 полку піхоти легіонів з Станіславова та з’єднання генерала Александровича, посилені ІІІ батальйоном 7 полку піхоти легіонів + три батареї 1 полку польової артилерії. Слабким місцем оборони залишалось Північне крило в околицях Завалова, де до найближчої групи польського війська поблизу Потуторів був 20-ти км. розрив, а це загрожувало обходом з ліва (Підгаєць) на що УГА бракувало сил напередодні битви за Тернопіль.

БОЇ за НИЖНІВ :
о 14:00 14 червня 1919 року гармаші 8 бригади розпочали обстріл ворожих позицій на мостовому причілку.
Понад Дністром через Теребіж до Нижнівської Діброви та Ямного рушив у наступ курінь сотника Станіміра, а з боку села Комарівка його підтримали курені поручників Тарнавського та Бізанца.
Вояки І та ІІ батальйонів 37 полку польської піхоти чинили запеклий бій.
Якщо під час стрімких маневрів у битвах над Стрипою та за Коропець польська артилерія ніяк себе не проявила, то у позиційному бою під Нижневом її батареї вели з-за Дністра інтенсивний та влучний вогонь.
Однак, підбадьорені нещодавніми перемогами українці, не зважаючи на дошкульні втрати, крок за кроком притискали супротивника до зруйнованих мостів. Використовуючи уцілілі фрагменти зруйнованого залізничного мосту, польським саперам у першій декаді червня вдалося спорудити дерев’яну кладку понад каламутним Дністром. Тож, нею надвечір 14 червня на допомогу захисникам причілка прибули дві компанії ІІІ батальйону піхоти легіонів, що дозволило зупинити наступ біля самого мосту. З настанням темряви бій ущух.
Опівночі на допомогу оборонцям прибули останні дві компанії легіонерів. У пітьмі їм вдалось прослизнути між бойовими порядками галичан і атакувати курінь сотника Станіміра з тилу. Водночас польська важка артилерія обстріляла позиції куренів Тарнввського та Бізанца. Серед стомлених боєм стрільців зненацька виникла страшна метушня, почався відступ. Всі почали втікати, хто куди міг, щастя що близько був ліс, який багатьом врятував життя.
Між тими подіями історія одного стрільця Василя, що був родом із Судової Вишні, мав особливу прикменту зовнішності  - «заячу губу», поранений в денному бою і з польового шпиталю своїми ж вояками забандажований і  принесений до найближчих хат. Поранення було важким у живіт, вояк мужньо терпів біль і все просив квасного молока. Коли під вечір бій на ненадовго стих, усуси забирали своїх ранених. Прийшли по Василя до стодоли на ґаздівство де він перебував, погрузили на ноші, зробили перев’язку і пішли горбом через ліс. В цей час відновився обстріл з важких канонів… і черговий відступ. Коли все стихло, вояк залишився покинутий на ношах…чи помер від поранення, чи від нового стрілу не відомо.
Лише вітер розвівав буйні кучері, а під сірим мундиром УГА за  багряно-бурими плямами видніла галицька вишиванка…
Поховали героя, насипавши могилу та поставивши березовий хрест.

Втрати куреня сотника Станіміра виявились значними – 19 убитих, 65 поранених і 60 зниклих безвісти, в полон до поляків потрапили 150 стрільців. Розбитий підрозділ відійшов у тил, а поляки повернули собі втрачені позиції.
Перегрупувавши сили, командування 8 бригади 15 червня близько 14:00 спробувало виправити становище, однак вчасно налагодити телефонний зв’язок між розташованою поблизу містечка Коропець артилерією та атакуючою з околиць Комарівки піхотою не вдалось. Позбавлений могутньої підтримки «богів війни» наступ стрілецьких лав швидко захлинувся у ворожому вогні.
Ситуація ускладнювалась тим, що із Станіславова поспішала на допомогу захисникам причілка 4 дивізія стрільців генерала Желіговського, яка налічувала три полки піхоти, два полки кіноти й артлерію. Саме 15 червня 13 передовий полк стрільців чисельністю 400 багнетів загострив ситуацію на фронті.
Тому генерал Греков наказав полковнику Кравсу за будь-яких умов упродовж 16 червня здобути і знищити нижнівські мости, бо після виконання можна буде перейти до наступальної операції – виходу всім фронтом на шляхи до Львова.
Знаючи, що від вчасної ліквідації мостового причілку Нижнів залежить втконання стратегічного плану, Кравс діяв швидко і рішуче, цим самим убезпечуючи розтягнутий фланг основних сил ІІ корпусу, блокуючи новоприбулі значні сили ворога на тому березі за Дністром. Це було життєвоважливо для всієї Української Галицької Армії.
Напередодні (15 червня) для цього полковнику Кравсу було підпорядковано 2 бригаду (за винятком одного курення, який оперував на Бережанському напрямку, прикриваючи його), а також бронепотяг, що прибув із станції Чортків до Комарівки. З Монастириськана допомогу сотнику Карлу Гофману спеціальним потягом прибув відряджений з 2 бригади курінь сотника Осипа Будзиновського в командування яким вступив поручник Менцінський. Вслід за ним з’явилася сотня поручника Стефурака та батарея поручника Івана Лазора з 11 бригади. До бою готувались також підрозділи 14 бригади.
16 червня о 10:00 годині заговорила українська артилерія, вкриваючи польські позиції хмарою вибухів. В 11:30 рушили у наступ стрілецькі лави, попереду яких наче танк, сунув бронепотяг:
Густий ворожий вогонь не затримав розстрільної. На голос командирів стрільці прилягали до землі, повзли, знову зривалися на ноги і з голосним «гурра» бігли вперед, під посиленим обстрілом знову залягали, прицілювались і влучними пострілами знешкоджували ворожих вояків, які з-за прикриття шанців висували голови. Заїхавши між польські окопи, бронепотяг засипав їх фланкуючим вогнем шести машінґверів. Оборонці заметушилися, намагаючись ухилятись від влучного обстілу. Підбадьорені вділими діями залоги бронепотяга та сум’яттям у лавах супротивника стрільці сотника Гофмана кунулися вперед й у багатьох місцях увірвалися на ворожі позиції. Під їх натиском польські вояки відступили на останню лінію оборони поблизу мосту, основою якої була висота 292.
                                                           (Василь Волинський, ветеран 8 бригади, зі спогадів).
В цю мить випущений з-за Дністра котроюсь з гармат 4 батареї І полку польової артилерії снаряд влучив у вагон командира бронепотяга…пошкодженій фортеці на колесах довелося вийти з бою. Водночас захлинулася декілька спроб здобути висоту 292. А на лівому крилі оборонцям вдалося контратакою відкинути наступаючих.

Доля бою опинилась у точці нестабільної рівноваги, коли останнім напруженням сил будь-яка зі сторін могла перехилити шальки терезів на власну користь. Усвідомлення того, що зменшення сили наступу дало б ворогові можливість віддихатися і підсвідоме розуміння кожного стрільця, що бій мусить закінчитися до заходу сонця, були тими поштовхами, що нестримно гнали стрільців вперед…
Стрільці УГА першими спромоглися мобілізувати внутрішні резерви відновили наступ, натомість моральні сили оборонців виявилися вичерпаними.
Незважаючи на шалену підтримку власної артилерії о 17:30 16 червня 1919 року останні захисники причілка Нижнів, яким пощастило врятуватися, перебігли на правий берег Дністра. Вслід за ними злетіла в повітря і зникла у хвилях ріки дерев’яна кладка на залізничному мості.
Того дня втрати убитими і пораненими виявилися дуже великим:
з боку поляків 30 вояків 7 полку піхоти і їх командир Міхал Костманович, значна кількість поранених потрапили в полон;
з боку галичан72 стрільці вбитими та пораненими, двоє старшин (в основному курінь поручника Данила Бізанца), втрати інших підрозділів були не значні. Пошкоджений бронепотяг відбув на ремонт до станції Ягільниця.
Переможцям дісталось щонайменше 5 кулеметів і величезна за тогочасними мірками кількість набоїв до них.
На підкріплення для утримання позицій сотнику Гофману до Монастириська прибув бронепотяг І корпусута бронеатомобіль «Громобой» (типу Harford).
16.06. генерал Греков видав Наказ військам ч.17: «Після важких та кривавих дводенних боїв багнетною атакою 8 Самбірська бригада здобула позицію ворога біля Нижнівської переправи. Бригада виконала своє важке завдання, не маючи амуніції, під сильним гарматним вогнем ворога з правого боку ріки Дністер…
Дякую за цей молодечий штурм».

Того ж дня Директор ЗОУНР Євген Петрушевич  за пропозицією головнокомандувача надав полковнику Антону Кравсу звання генерал-четаря «за вміле веденняйськпри здобутті мостового причілку Нижнів» та призначив його дефінітивним (постійним) командиром ІІІ корпусу УГА. Командири бригад сотники Карл Гофман і Карл Шльосер , а також шеф штабу Ріхард Якверт нашили отаманськівідзнаки, а старшини і стрільці, які особливо відзначилися в бою, планували нагородити впроваджувальною відзнакою «Золотий Тризуб».

ПІДСУМОК: Ліквідувавши загрозу флангового удару з боку Нижнева, було виконано стратугічні наміри, які дозволили розпочати центральну операцію на львівському напрямку – заволодіння Бережанами (14-21 червня 1919 року), бої за висоту 348 та висоту 411 під Лисонею та наступ на Захід до галицької столиці…
а згодом відступ за Збруч, бо так не ставало набоїв.

****