Понад швидкоплинним Дністром.
Бої за Коропець.
На дворі стояв спекотний суботній день, було празникове Петра та Павла, сонце по воли пускалосі на Захід і от-от мало сховатисі дес там на скренті під Вістров, було че´рвоно,
а завтра – неділя…13 липня 1919 року.
В повітрі пахло напругою протистояння, заправленою порохом стрілів, гореним від згарищ боїв і чітким розмежуванням через річку що протікає в містечку Коропець.
По один бік були поляки, що відступали, по інший усуси УГА, що йшли переможним темпом офензиви. Тут вони зійшлися…
  Дула канонів були направлені одні проти одних на вигідних позиціях Пару і Пастівника, вони ніби вдивлялись один в одного і чекали коли заговорять за командою старшин..
Шанці оперізували стратегічні висоти і кожен думав, що він в перевазі. І ті, що зайняли оборону, і ті, що от-от підуть у наступ. Хтос дрімав на розігрітім сонцем ящику від канонних снарядів, хтос їв смачне перенесене празнечне Пьйонтром, хтос затєгавсі свіжо скрученов файков, але  кожен з тих вояків очікував що буде зовтра.
Але зовтра свята неділенька і має бути служба в церквах і мша в костьолі. А може вОйна. Та нє в неділю, певне нє…

Тактика: зручним рубежем оборони слугувала річка Коропець (Коропчик), нижня течія якої значно поступалась шириною Серету та Стрипі, відзначалась високими та стрімкми берегами.
Польський генерал Францишек Александрович спершу розраховував скористатись цією нагодою, зосередивши відступаючі підрозділи 4 дивізії піхоти на лінії Монастириська-Велеснів-Коропець.
Завдання захищати їх правий фланг з’єднання покладались на викликані із Станіславова два батальйони 37 полку піхоти, які повинні були зайняти оборонні позиції у містечку КОРОПЕЦЬ.
В цей час на лівому крилі фронту очікувалось прибуття до Підгайців групи полковника Бербецького, що і було сигналом до активних дій поляків.
Однак генералу Александровському прийшла звістка, що легіонерів було підпорядковано генералу Єнджеєвському та скеровано до Озерної. Отож лівий фланг поляків понад річкою Коропець виявився відкритим для можливого їх обходу.
Отож, деморалізовані й фізичновиснажені після поразки над Стрипою, польські  частини 4 дивізії відмовились від оборони цих рубежів і за наказом Александровича 12 червня відступили за річку Золота Липа.
Спричинена переформатуванням ІІІ корпусу затримка теоретично дозволяла ворогу оговтатись після поразки (поляків) в ході офензиви під Бучачем (Битва над Стрипою 10-11 червня 1919 року), дозволяла підтягнути резерви та підготуватись для подальшого контрнаступу.

Передумови:
Реорганізація ІІІ корпусу УГА  тривала (генерал Генбачєв нічим не запам’ятався галичаним), тому 12.06.1919 за наказом №3092 генерал Володимир Генбачів повинен передати командування ІІІ копрусом буковинцю, полковнику Антону КРАВСУ, командиру 8 бригади й очолити новостворюваний корпус УГА.,
Наказ №3078 фахівця з питань мобілізації отамана Карла Долєжаля було переведено на посаду шефа штабу команди запілля, на його місце призначено полк. Миколу Куракіна.
Штаб ІІІ корпусу очолив сотник Карл Шльосер, пізніше Ріхард Яхверт.
8 бригада (складна в управлінні) що складалась з 8 куренів та 8 батарей за пропозицією Кравса була розділена на два окремі підрозділи.
12.06.1919 наказом №3095 група сотника Карла Гофмана перетворено на 8 бригаду, а групу сотника Гуго Противенського на 11 бригаду, командування якої прийняв Карл Шльосер. Тилові служби було розприділено порівно між з’єднаннями. З групи сотника Івана Молєщія сформовано 14 бригаду.
Остаточне реорганізування ІІІ корпусу було завершено 20:00 13 червня 1919 року після взяття Коропця.

Таким чином пауза на цьому відтинку фронту тривала упродовж одного дня – саме 12 червня бойові дії обмежились активною розвідкою ворожих позицій: сотня куреня поручника Григорія Голинського (зі складу переформатованої в 11 бригаду групи сотника Противенського)  вирушила до Монастириська.
Водночас до Коропця просувалась сотня куреня сотника Осипа Станіміра.
Протягом 12 червня обидва підрозділи наштовхнулись на опір поляків і не змогли оволодіти вказаними містами.
Невдача передових загонів спонукала до припущення, що супротивник захищатиме саме позиції на західному березі Коропчика  та очікуватиме підходу своїх підкріплень.
Тому полковник Антон Кравс віддає наказ готуватись до прориву, призначивши початок операції на ранок 13 червня: головний удар на Монастириську повинна завдати 11 бригада, а 8 бригада мала б забезпечувати операцію з півдня, впершись спиною в Дністер, націлюючись уздовж нього на містечоко КОРОПЕЦЬ з подальшим проривом до вузлової колійової станції в Нижневі. Сприяло цьому також те, що в ночі на 13 червня за Дністром на Тлумаччині (на правому березі) спалахнуло антипольське повстання селян (придушене відтак ІІ полком 34 батальйону із Станіславова), спричинене звістками про перемоги УГА в ході офензиви, відступаючими польськими вояками та юрбами цивільних втікачів… і і це тоді, коли галичани готувалися форсувати річку Коропець, а поляки залишити цей рубіж без бою.


                       

Оборона поляками Коропця: за планом генерала Францішика Александровича позиції в околицях містечка КОРОПЕЦЬ повинні бути укріпленими викликаними із Станіславова двома батальйонами 37 полку польської піхоти шефа штабу майорра Юліуша Драпелля.
Це було стратегічне бачення поляків для утримання зручних рубежів на правому горбистому березі. Однак таки невдале повстання на Тлумаччині все ж таки допомогло, оскільки ІІ батальйон вирішив на придушення повстання, оборону довелось тримати силами І батальйону.

Передувальний розклад: напрередодні керівники наступу, сотники 8 бригади, оглянувши польські позиції, вирішили, що стрільці УГА в передрануковій темряві швидко збіжать з високого лівого берега Пастівника, Вагнірівки  в долину  і швидко заволодіють мостом, з іншого боку з Горбів минуючи панські маєтки граб’я Бадені їм на поміч мали зайти обхідні резерви за підтримки канонірів.

Здобуття Коропця: Стрільці новосформованої 8 бригади 13 червня на світанку почали наступ на головній лінії оборони, яка проходила пагорбами правого берега Коропчика , а в самому містечку основним форпостом (опорним пунктом) слугувала корчма, з якої під прицільним вогнем тримали основну можливу переправу – міст через Коропчик.
Атакувати ворога довелось куреневі сотника Осипа Станіміра за підтримки батареї сотника Омельяна Царевича.
З першими проміннями сонця батарея почала сильний обстріл ворожих польських позиції на пагорбах протилежного берега на Парі, Підтемному, на Лисій, в Гнилій аби змусити під шквальним вогнем ховатись ворожі сили головної лінії оборони в шанцях, а також щоб ті не змогли дати помочи оборонцям корчми, що утримували міст, як основну переправу.

Гармаші блискуче виконали своє завдання, зате піхотинці опинившись над розбурханою дощами річкою Коропчик, не наважились форсувати її вбрід, а обстріл з корчми не дозволяв перетнути міст. Скрутне становище врятував високий на зріст четар Донгилевич (за іншою версією – четар Кузьмич), який зумів докинути зв’язані в купу ручні гранати до вікон корчми. Ворожі кулемети замовкли, а стрільці не гаючи часу, швидко дістались через міст на правий берег. Знищені вогнем гармат окопи головної лінії оборони вдалось зайняти практично без опору. Оглядаючи згодом поле бою, сотник Станімир побачив наглядно наслідки обстрілу під командою сотника Царевича – ворожі окопи були цілком розбиті й завалені трупами і раненими, а рештки залоги втекли на Нижнів…

Так, близько 9 години 13 червня 1919 року містечко Коропець буде здобуте стрільцями УГА, стане українським, над ним переможно затріпотить національний стяг.
Далі буде тимчасовий відступ поляків, бої на Золотій Липі та за вузловий Нижнів, які матимуть відображення дій УГА на Коропеччині, далі будуть хиткі баталії з перемінним успіхом на наших рубежах, які почались в «трикутнику смерті», вибухнули Чортківською офензивою і закінчились таки відступом за Збруч у липні 1919 року, коли так бракувало набоїв!!!!
Здвиг Галичан у червні  - липні 1919 року вартує на повагу доблесті і честі стрільців УГА.
Вічна слава та вічна пам’ять героям.